Історія села

Історія села

Вперше в архівних документах Микитинці згадуються в 1510 році. Тоді село належало познанському воєводі Андрієві Самотульському. 4 лютого 1511 року власник за 6 тисяч флоринів продав Микитинці разом з навколишніми селами братам Октусам з Панова Краківського воєводства.

З плином часу Микитинці змінили свій вигляд. Почали формуватися вулиці. Оселі зводилися обабіч від дороги,а за ними простягалася вглиб довга вузька смуга землі, що належала цьому господарству. 8 січня 1672 р. в селі побував відомий французький мандрівник Ульріх фон Вердум. Він зробив у своєму щоденнику помітку: «Зі Станиславова піщаними полями і через малий струмок до Микитинців піфвмилі. Це мале село з руською церквою, приналежне до Станиславова, власність київського воєводи».

Історична довідка:

1825 р. – будівництво церкви святого Микити;

1790 -1819 рр. –прокладено шосейну дорогу Стрий – Станіслав – Коломия;

1890 р.- починає діяти місцева школа;

1890 р.- В. Грицишин, Д. Січинський очолюють хор села;

1892 р. – село відвідує І. Франко;

1929 р. – Свята Місія встановлення дубового хреста на церковному подвір’ї;

1929 -1933 рр.- збудовано новий будинок читальні “Просвіти” за ініціативою директора школи Б. Грицишина і церковного комітету;

1924 р. – посилення жіночого руху, участь жінок у Конгресі Союзу Українок;

1941 р. – створення сільської управи, насипано могилу “Борцям за волю України”;

1943 р. – розстріл патріотів в тюрмі біля Станіславова (серед них мешканець села О. Маланюк);

1991 р. – відновлено Микитинецьку сільську раду (голова – В. Паращук, секретар – М. Гавриш);

Село Микитинці розташоване на східній околиці м. Івано-Франківська. З півночі воно межує із с. Угорники ( межею розподілу є вулиця Тисменицька).

З півдня – із сусіднім Хриплином. Зі сходу пролягає межа із м. Тисмениця, а із заходу – з обласним центром.

Площа земель – 1229 га , площа землі у володінні та оренді членів господарств, що проживають на території села постійно – 232 га ( у тому числі: для будівництва та обслуговування житлового будинку – 76 га, для ведення ОСГ – 156 га).

Кількість домогосподарств, що проживають на території ради та зареєстровані у погосподарських книгах- 787.

Микитинці у XVI–XVIІ сторіччях

Микитинці беруть свій початок з правого берега річки Млинівки (район колишньої вулиці Андрійцевої). Перші оселі зводили на пагорбах, що тягнуться від Тисменицької дороги до сучасного центру села, і вздовж теперішньої вулиці Борців. Звідти ж і розпочиналася нумерація селянських будинків, про що свідчить кадастрова мапа 1848 року.  Ця  місцина була найпридатнішою для життя й діяльності її перших осадників, оскільки розташовувалась на невисокому природному підвищені недалеко від річки. Наші предки ніколи не оселялися дуже близько до водойм, бо добре знали, якої шкоди може завдати їхнім господарствам повінь. Микитинецькі селяни неодноразово відчували на собі руйнівну силу цієї стихії, в тогочасних документах не раз повідомлялося про «води Бистриці, яка тече з гір, котра щороку, навесні від снігів, а також від раптових дощів, найбільше у місяцях травні, червні, липні й серпні, прибуває настільки сильно, що через повінь завдає незмірної шкоди, вимиває ґрунт і забирає пожитки».

Перші поселенці жили дворищами, до яких належало кілька господарств (у ХVІІ ст.  на дворище припадало не менше десяти господарств, у ХVІІІ ст.  –  від двох до чотирьох). Їхні мешканці мали в спільному користуванні багато землі, порозкидуваної в різних урочищах або й серед лісу. Її ніхто не міряв: хто яку ділянку, поляну, нивку чи сіножать зайняв – те йому й належало. Селяни разом вели господарство, доглядали худобу й обробляли поле, а урожай ділили між собою.

Дворище, до якого входило близько 20–30-ти осіб одного роду, називалося, як правило, іменем засновника, господаря сім’ї або його предка. З часом воно ділилося на півдворища, але тільки за згоди всіх членів. Межі між територіями різних дворищ не було означено.

Поступово розростаючись, декілька окремих родинних господарств (приблизно 3–5) утворили населений пункт під назвою Микитинці.

Довгий час село було маленьким як за площею, так і за кількістю жителів. У 1578 р. тут господарювали лише «п’ять селянських і одна попівська родини, які обробляли шість ланів».

Щороку чисельність поселенців збільшувалася, а межі осади розширювалися. Поповнювалося село і втікачами з інших місцевостей. Відомо, що у 1551 р. з Томашівців (тепер село в Калуському р-ні) у Микитинці перебрався й осів селянин Лучка, 1579 р. з с. Грабовець (тепер село у Богородчанському р-ні) до Микитинців втік Гаврило Семянович, а у 1661 р. тут оселилася бойківська родина з села Рівня Жидачівського повіту (тепер Рожнятівського р-ну).

 Станом на  1658 р. у Микитинцях налічувалося 18 хат (понад 100 осіб), на початку 1665 р. тут проживало 220 мешканців (не враховано дітей віком до десяти років, які не обкладалися поголовним податком), а в 1669 р. було 14 димів (Дим – житло, господарство як податкова одиниця. Податок, який нараховувався в стародавній Русі залежно від кількості печей і димарів у господарстві)  або 42 господарства (приблизно 252 особи).

На той час населений пункт вважався невеликим. Восьмого січня 1672 р. в селі побував знаменитий французький мандрівник Ульріх фон Вердум, котрий у своєму щоденнику зробив коротеньку помітку: «Це мале село з руською церквою, приналежне до Станиславова, власність київського воєводи».

Не набагато більшими стали Микитинці й у другій половині ХVІІІ ст.  Зокрема, у 1751 р. село складало півтори чверті диму. Крім українців, тут мешкали ще й євреї. У 1765 р. їх налічувалося дев’ять осіб, які підпорядковувалися кагалу у Тисмениці. 

На основі тогочасних документів нам вдалося встановити родини (Про прізвища не йдеться, оскільки на той час їх ще не існувало. Односельці знали одне одного за іменем батька або за прізвиськом) , які жили у Микитинцях в середині ХVІІІ ст. Так, у 1756 р. тут мешкали брати Івашко й Олекса Петришини, Мельник (ім’я не вказане) та його син Степан Мельників, Павло Дяків (син місцевого дяка), Андрій Хроняків, Дем’ян  Гаврилюк, Михайло Коваль, Федір Іванів; 1765 р. – Стефан Абрагамів, Тимко Андрусів, Кость Баран, Дем’ян Гавриляк, Яків Гришків, Андрусь Гришків, Іван Данилів, Онуфрій Данилів, Федір Демків, Федір Довган, Павло Дяків, Федір Іванів, Федір Кічів, Василь Ковальчук (очевидно, син Михайла Коваля), Федір Креховецький, Гринь Мельник та його дружина Мельникова Гринева, Микита Мельник, Іван Микитин, Григір Носка, Яків Остапів, Панько (прізвисько не вказане) та його син Василь Паньків, Гринь Проців, Василь Семанів, Федір Скрипник, Антоній Стефанишин, Василь Томишин, Гаврило Федорів, Олекса Шляхутка, Стефан Юрків.

Дещо пізніше згадуються наступні родини: Слівінських (буд. № 2 і 3), Скрипників (буд. № 4), Мельників (буд. № 5), Баб’яків (буд. № 6 і 7),  Івасишиних (буд. № 8), Андрусівих (буд. № 9, 41), Лавришиних (буд. № 10), Бажанів (буд. № 11),  Стефанівих (буд. № 12), Гнатишиних (буд. № 13, 22, 34, 43), Бойків (буд. № 14), Шевчуків (буд. № 15), Кичаків (буд. № 16), Онуфріївих (буд. № 17), Павлишиних (Панчишиних) (буд. № 18, 34), Стефанишиних (буд. № 19, 30, 35), Федорівих (буд. № 20, 23, 29), Стефанюків (буд. № 21), Креховецьких (буд. № 24, 27, 28), Костишиних (буд. № 25, 38), Сенишиних (буд. № 26), Василівих (буд. № 31), Курилівих (буд. № 32, 36), Коновальчуків (буд. № 33), Марківих (буд. № 34), Микитиних (буд. № 37, 43), Панчишиних (буд. № 39), Николиних (буд. № 40), Калиток, Івасівих та Паращуків (буд. № 42).

Незважаючи на різноманітні несприятливі обставини (економічні, політичні тощо) село з кожним роком ставало все чисельнішим, а його межі розширювалися. Селяни з пагорбів спустилися ближче до річки та почали забудовувати вільні землі вздовж обох берегів Млинівки. Що змусило  їх селитися ближче до води, ми не знаємо. Можливо, причиною стала відсутність водоносних пластів питної води чи якісь інші обставини.

Якщо раніше садиби розміщувались хаотично, то тепер сформувалися три  вулиці. Мапи 1836, 1848, 1880 років дозволяють відстежити характер планувальної структури і напрямок розбудови Микитинців. На них чітко видно, що селяни зводили свої оселі обабіч дороги (тепер вул. Борців) та вздовж Млинівки до Тисменицької дороги і в протилежному напрямку. За хатами простягалися вглиб довгі смуги землі – городи, що належали певному господарству.

Мешкали селяни в невеликих, на одну – дві кімнати, курних хатах, покритих соломою. Ульріх фон Вердум так описував житло і побут галицьких українців: «В селянських хатах нема коминів, тільки піч, що в ній або при ній на огнищі все варять. По обох сторонах у стінах дому є кілька дір, немов вікна. Відповідно до вітру їх відчиняють або замикають, щоб дим через них виходив надвір. Діти бігають або цілком голі, або тільки в сорочці, аж доростуть, що можуть працювати в полі. Тоді дають їм, як ціле убрання, гуньку й пару чобіт. А до того часу скачуть при печі, що є немов замком свободи, й дуже зручно видряпуються на неї й з неї, навіть зовсім малі, що не вміють ще вільно ходити по рівній землі. Жінки привішують колиски на чотирьох поворозах до стелі й колихають їх із дітьми туди й назад; часом закручують шнури так, що знову самі назад відкручуються, – це дітей присипляє. А ті як не сплять, то скачуть і граються в них, як скакуни на линві».

Але не все складалося так гладко в житті микитинецьких селян. Регулярні ворожі набіги, природні катаклізми, голод змушували їх постійно боротися за своє життя та своїх рідних і близьких.

 Особливо важкими для жителів краю були XVІ і XVIІ сторіччя. В 1513 р. багатотисячна орда кримських татар, турків і волохів несподівано напала на Покуття. Тисячі галичан убили або забрали в неволю. Дощенту згоріла Тисмениця. Нелегка доля випала й Микитинцям. Тодішні власники села брати Октуси навіть звернулися до короля Зиґмунда І з проханням на чотири роки звільнити їхніх підданих від будь-яких податків, зокрема, від обов’язкової «кварти», що йшла на утримання армії.

У 1540 р. Тисменицю разом з навколишніми селами вчергове спустошили волохи. Польський король уже вкотре був змушений звільнити місцевих жителів від податків на чотири роки.

 У 1617 й 1618 роках ординці сім разів грабували Галицький і Коломийський повіти. Так, у вересні 1617 р. татарська орда дощенту спалила Микитинці. Тоді ж були  розорені Клубівці, Марківці, Підлужжя, Підпечери, Студинець та Угорники. Очевидці трагічних подій з тривогою писали, шо «покутські й подільські краї через вогонь і меч в ніщо обернулися».

За наполяганням  «Ядвіги з Тарнова, вдови по Якову Потоцькому» польський король Зиґмунд III своїм привілеєм від 14 квітня 1618 р. звільнив м. Тисменицю та села Микитинці, Угорники, Підлужжя, Підпечери, Студинець, Клубівці і Марківці «від усяких податків на 4 роки». Але селяни так і не змогли скористатися цим полегшенням, бо набіги не припинялися. Особливо частими вони стали від 1620 р., коли розпочалася польсько-турецька війна.

Досить емоційно події того страшного часу змалював  у своєму «Описі України…» один з найвидатніших картографів, французький інженер Ґійом Левассер де Боплан (бл.1600–1673), який у 1-й пол. ХVII сторіччя побував на теренах сучасної Івано-Франківщини. «Набіги татарів відбувалися о зимовій порі, переважно на початку січня, – писав він. – Ні болота, ні ріки тоді не могли перешкодити їх просуванню в будь-якому з тих напрямків… Ординці дотла спалювали містечка й села, а з собою забирали 50 або 60 невільників, яких згодом продавали для служби на галерах… Ця картина може зворушити найбільш нелюдські серця, коли розлучається чоловік з жінкою, матір з дочкою без жодної надії ще колись побачитися, бо йдуть у жалюгідне рабство до безбожників-магометан, де зазнають безмежної наруги, їхня брутальність підштовхує їх до мерзенних вчинків, як, наприклад: знеславлення дівчат, ґвалтування жінок на очах їхніх батьків і чоловіків, навіть обрізання дітей перед батьками, аби навернути їх до Магомета. Словом, найбільш тверді серця здригнулися б, чуючи крики і співи, плач і стогони цих нещасних русинів, бо цей народ і співає, і голосить, плачучи».

Після одного з турецьких нападів у селі, очевидно, залишився жити турок Абрагам. Свого сина він назвав українським іменем Стефан (у 1765 р. згад. Абрагамів Стефан), а його предки згодом отримали прізвище Стефанів, тобто діти Стефана.

Руйнувань і спустошень Микитинці зазнавали й у подальші роки. У 1687 р. Станиславів відвідав французький мандрівник, автор подорожніх нотаток.Фр. Пауліно д’Алерак, який був вражений страшним запустінням прилеглих до міста сіл. У своєму щоденнику він занотував: «Цитадель Станіслав прийняла своє реальне, страшне під час могутнього натиску турецької орди бойове хрещення, і юне місто-фортеця вистояло успішно, втративши при цьому всі незахищені свої присілки. […] Дивлячись на одяг чоловіків і жінок, на часто влаштовувані тут торги і ярмарки з багатими і різноманітними товарами, нібито у Львові і Варшаві, можна було б Станіслав назвати серцем королівства Руського, якщо б не його околиці, цілковито знищені війною…».

На погіршення становища селян впливали і стихійні лиха: неврожаї, градобої, сарана, часті мори, паводки тощо.

У 1674 р. Бистриця розлилася так, «що кілька тижнів ніхто не міг добратися до Станиславова». Вода затопила селянські луки та поля і дійшла аж до людських осель. Весь урожай було змито. Невдовзі на Прикарпатті вибухнув голод. Літопи­сець повідомляв: «Был великий голод, жито было по золотих 14; пшеница по 15; людей дуже много вимерло… всюди голод был великий и люди с голоду пухнули й умирали».

Великої шкоди селянським господарствам завдавала сарана, яка на своєму шляху знищува­ла всі культурні злаки і навіть сіножаті. 1690 року «від Успєнія св. Крестителя (1 вересня за старим стилем. – Авт.) до зими» сарана поїла на полях геть усе. Шкідників було так багато, що вони «облаки закривали». Не дивно, що після Великодніх свят почався голод. Ціни на зернові культу­ри і продукти харчування піднялися вдвічі. Півмірки жита коштувало 30 злотих, пшениці й гороху – 40, гречки – 20, ячменю – 18, вівса – 12. Час від часу нашестя сарани повторювалися. Микитинці їхню згубну дію відчули на собі ще в 1705, 1711, 1746 й 1747 роках.

У серпні 1707 р. галицька шляхта повідомила сейм, що «через значний неврожай як в збіжжі, так і травах, прийшла до останньої майже згуби». Ще важчим видався 1716 р. «Той же рік був дуже тяжкий на людей,  урожай був слабий, у садах, лісах жодного не було пожитку, городина дуже була слаба, горох, просо – все в полі зимувало, а гречка була дуже сла­ба», – йшлося в одній з тогочасних хронік.

1730 рік приніс галичанам чергове випробування – епідемію чуми. Тоді померло дуже багато людей. Монах-домініканець, автор численних статей на історичну тематику Садок Баронч писав: «Заповітрених мерців ховали по дорозі на Тисменицю (східна околиця Микитинців, біля перехрестя теперішніх вулиць Тисменицької та Юності – Авт.), і відтоді там існує кількаразово поновлювана прекрасна кам’яна статуя Спасителя світу із земною кулею в руках та з написом: «Збавителю світу, помилуй нас!». У середині ХХ ст. територію давнього цвинтаря розрівняли й побудували новий житловий масив Івано-Франківська.   

14 червня 1738 р. Микитинці струсонув землетрус. Люди у великому страху вибігали з домівок на вулиці, довго прислухалися та вдивлялися в небо, але так і не зрозуміли, що коїться. «Декому здавалося, що під час того зрушення відчувався під землею великий здвиг, так наче морські хвилі шуміли», – описував той день у своєму щоденнику С. Баронч.

 

Микитинці – затишне і комфортне для проживання село, у якому гармонійно поєднано історію та традиції із сучасними тенденціями та запитами громади. Розташоване на східній околиці м. Івано-Франківська. Межею розподілу з обласним центром є вул. Чебрецева, що прилягає до дамби р. Бистриці Надвірнянської. Площа земель села – 1226 га, проживає на території села  до 7 тис населення.

Сільську раду відновлено 1 березня 1991 року. Із жовтня 2006 року знаходиться у реконструйованому приміщенні колишньої Микитинецької початкової школи.

На території села функціонують до 100 підприємств різних форм власності, зокрема відомі інвестиційно-промислові підприємства « Тайко Електронікс», « Електролюкс», « Комбінат хлібопродуктів», « АТП – 12669», розташовані 10 садових товариств, житлові масиви « Тисменицький», « Ювілейний», « Веселка річкова», навчально-виховні заклади різних рівнів акредитації, підприємства сфери послуг ( магазини, мотелі, перукарні, аптеки, сауни), медична амбулаторія, Микитинецька загальноосвітня школа I-III ст, завершується будівництво дошкільного навчального закладу.

            Село має свій гімн, прапор і герб, у якому використано вихідні дані про історичне минуле населеного пункту: постать св. Микити – засновника села, герб власників Мисловських – « Топор», зображення соловейка, адже Микитинці мають давню співочу традицію. Цифра « 1510» вказує на першу офіційну згадку про село в архівних документах.

Пам’яткою історії села є  колишнє приміщення   будинку-читальні « Просвіти», яке збудоване з ініціативи та в основному за кошти Володимира Грицишина, тодішнього управителя школи ( нині Народний дім), діяльність якого є важливою віхою життя села та відома на теренах області: при Народному домі діють 3 народні аматорські колективи, 3 молодіжні ансамблі, танцювальний колектив, гурток образотворчого мистецтва, гурток художнього читання, 2 клуби за інтересами тощо.                

У 2008 році з нагоди Дня Незалежності у спеціально відведеній кімнаті Народного дому відкрито музей історії села, де відтворено життя громади у найдавніші часи історії, німецької займанщини, більшовицької окупації, сучасний громадсько-культурний та духовний розвій села. Відомими краєзнавчо – історичними пам’ятками села є погруддя  Тараса Шевченка, Степана Бандери, відновлений на колишньому місці – вул. Юності  – « Хрест на честь скасування панщини».

Історія приміського села Микитинці не менш цікава, ніж історія сусідніх Станиславова або Тисмениці. Вперше в архівних документах Микитинці згадуються у 1510р. 8 січня 1672 року у селі побував відомий французький мандрівник Ульріх фон Вердун, котрий у своєму щоденнику зробив  помітку: « Зі Станіславова піщаними полями і через малий струмок до Микитинців півмилі. Це мале село з руською церквою…» Уперше в архівних документах микитинецький храм згадується у 1554 році. Першим відомим парохом  був Ян Коблянський, а з 1815 року-Яків Рошкевич ( 1790-1866рр.), батько Ольги та Михайлини Рошкевич. У 1820 році селяни звели нову дерев’яну церкву. Сьогодні  храм св. Микити знаходиться у центрі села і є пам’яткою історії та архітектури. Саме у цьому храмі 16 грудня 1989 року з благословення Павла Василика ( єпископ підпільної УГЦ, проживав на території села, заарештований у січні 1959 року і засуджений на 5 років позбавлення волі) 28 священиків приймали присягу на вірність греко-католицькій церкві. 

             З історичним минулим села та церкви пов’язані імена відомих громадських діячів краю та України. Згідно із дослідженнями відомого літературознавця  Володимира Вознюка, директора Чернівецького літературного музею О. Кобилянської у Микитинцях мешкала родина відомої письменниці Ольги Кобилянської,  її дід Яків  був парохом села.

Тісно з Микитинцями пов’язаний громадсько-політичний діяч, управитель місцевої школи Володимир Грицишин ( 1865 р.н.). За його активної участі у селі було створено читальню « Просвіти» ( 1908 р) та хор ( 1890р.), до роботи якого  багато праці доклав Денис Січинський – відомий галицький композитор. Сьогодні хор « Первоцвіт»  – найстаріший мистецький колектив області.

У 1892 році село відвідував Іван Франко. У Микитинцях деякий час жив і відійшов у вічність полковник армії УНР,член Генштабу, отаман Вільного козацтва Роман Самокишин. Непересічною історичною особистістю був лікар Роман Яросевич, член українсько-лікарського товариства ( УЛТ).

Не оминули село грізні події воєнних лихоліть. У період Першої світової війни з Микитинців до УСС зголосилося 15 юнаків. У лавах УГА воювало 20 мешканців села, серед яких яскравою постаттю був Василь Дзівінський –  громадсько-культурний діяч, сотник Українських Січових Стрільців, організатор-референт надрайонного Тлумацького проводу ОУН, пізніше – провідник УПА, розстріляний у 1947 році. Нині іменем героя названо вулицю села, на якій проживала родина Дзівінських. У часи німецько-фашистської займанщини та Другої світової війни з Микитинців було мобілізовано 115 людей, з яких 50 загинули у фронтових боях, 30 мешканців було вивезено на роботи у Німеччину, 10 – потрапили у концтабори та на інші примусові роботи; 11 микитинецьких юнаків стали дивізійниками, долі їх теж трагічні, як і доля Олекси Маланюка  – члена ОУН, педагога і громадського діяча, який був схоплений під час постановки оперети Я. Барнича « Шаріка» та розстріляний разом  із 32- ма побратимами біля синагоги у листопаді 1943 року.

Однак репресії не лякали патріотично налаштовану молодь, у національно—визвольному русі взяло участь  70 жителів села, 40 з яких полягли героїчною смертю; 11 учасників ОУН-УПА стали політв’язнями ГУЛАГу, 14 дівчат працювали зв’язковими-підпільницями. Відомі постаті патріотичного руху села  – Петро Маланюк ( « Лис»), керівник військової жандармерії у сотні Чорного, Степан Паращук – заступник референта СБС Станіславівського районного проводу ОУН, Василь Гнатишин («Крук»), організатор-референт проводу ОУН. За час сталінських репресій було засуджено і примусово переселено в Сибір і Казахстан 42 жителі села.

У буремні 90-і роки становлення Незалежності України, часи Помаранчевої революції, революції Гідності  та АТО Микитинці продовжували брати активну участь у суспільно-політичних процесах. Було призвано на службу в АТО 27 воїнів, 3 бійці  – Володимир Прокопович, Роман Сметана, Дмитро Тринога –  отримали поранення, відзначені високими нагородами та медалями. У співпраці з волонтерами громада неодноразово підтримувала бійців фронту, особливу активність проявило жіноцтво села, адже з 1994 року у селі діє осередок союзу українок, завдяки старанням та наполегливості якого громада отримала приміщення місцевої школи, про яке мріяла понад 100 років. Школа розташована у центрі села, у ній навчається 259 школярів. Учні школи – неодноразові переможці різних конкурсів, зокрема олімпіад різних рівнів з української мови та літератури, має тісну співпрацю з  Центром  професійної і безперервної освіти «Електрик» в м. Нова Суль Любуського воєводства, Республіка Польща. За підсумками III- го етапу Всеукраїнських олімпіад у період 2013-2017рр, школа посіла 16 місце серед шкіл міста Івано-Франківська, у 2016р. – 8 місце за результатами ЗНО. У цьому з році студентами вищих навчальних закладів стало 12 випускників, що становить 75% з числа випускників.

У 2006 році на посаду сільського голови обрано активіста та члена осередку НР села Михайла Сіщука. У квітні цього ж року  започатковано вихід у світ інформаційного вісника « Голос громади», який став першою ластівкою інформування громади на теренах області. 

            У травні 2006 року було затверджено перспективний план розвитку села та розроблено стратегію його розвитку,  вжито заходів для надходження коштів у сільський бюджет. Розроблено і затверджено проект встановлення меж населеного пункту та нормативно-грошової оцінки земель. У 2008 році затверджено Генеральний план території та окреслено нагальні для громади пріоритети: з громадою для блага громади, розвиток та розбудова села європейського типу, підтримка інтелектуально-духовного, соціально-культурного потенціалу села, створення сприятливих умов для якісного проживання та  благоустрій села, покращення санітарно-екологічних умов, наповнення та використання сільського бюджету, залучення громади до розбудови села, відкритість, толерантність, колегіальність, відповідальність влади та громади.

Сьогодні у селі розвинена інфраструктура – село повністю освітлене, замінено світильники на більш сучасні, прокладено мережі водопостачання та водовідведення майже на всій території села. Більшість малих і великих доріг покрито асфальтним полотном, розроблено проект безпеки дорожнього руху села  і встановлено дорожні знаки. Налагоджено і систему вивезення побутового сміття від господарств, в тому числі розчистку доріг від снігу у зимовий період. У доглянутому вигляді  два кладовища, до діючого на вул. Юності посаджено Алею пам’яті та прокладено асфальтне покриття.  У різних куточках села розміщені спортивно-відпочинкові майданчики, приведено в порядок стадіони. Село має свою футбольну команду та спортивні народні традиції. Інформація висвітлюється на сайті села та готується до друку книга з історії села.

Одне із важливих завдань громади – підтримка місцевої освіти, медицини, культури:  у селі вперше серед громад області започатковано проект підтримки обдарованої молоді із врученням премій кращим учням і педагогам за підсумками навчального року; щорічно  відзначаються аматорські колективи Народного дому, організовуються поїздки відомими місцями України, надається одноразова матеріальна допомога різним соціально  незахищеним верствам населення. Село має два приміщення для медичної амбулаторії, одне з яких планується для сучасного медичного центру, що обслуговуватиме і Микитинці,  і жителів масиву «Рінь« м. Івано-Франківська. У 2017 році завершується будівництво дошкільного закладу у центрі села.

При виконавчому комітеті сільської ради  створено Дорадчу раду учасників АТО, яка бере активну участь у житті громади. Зокрема, з ініціативи Дорадчої ради впроваджено проект роздільного збору пластику, а виручені кошти йдуть на соціальну допомогу пораненим бійцям АТО. Дорадча рада також займається питанням організації місцевого комунального підприємства,  ініціює інші важливі для громади справи.

Всі ці та інші реалізовані в селі Микитинці завдання стали можливими завдяки активній життєвій позиції сільської влади, підтримки громади, працівників освіти, медицини, інтелігенції. Громада села Микитинці  – зразок впевненості, наполегливості, господарності та любові до рідного села та України.